Психологічний синдром сімейної ізоляції - це, по суті застрявання дитини в системі відносин, характерних для дітей більш раннього віку, його нездатність адаптуватися в дитячій групі. Для дитини з цим психологічним синдромом єдиною середовищем, в якій він відчуває себе комфортно, є його сім'я. При надходженні в дитячий заклад у нього розвивається стан більш-менш вираженою дезадаптації.
Частою передумовою сімейної ізоляції стають підвищена сензитивність (чутливість), астенія в результаті перенесених захворювань або конституціональної ослаблене ™ нервової системи, дитячий аутизм. Однак цей синдром може розвинутися і без будь-якої органічної основи, внаслідок неправильного виховання. Найбільш виражені форми сімейної ізоляції спостерігаються в тих випадках, коли родина являє собою замкнуту одиницю, ізольовану від навколишнього суспільства. Основою цього може стати її приналежність до якого-небудь меншості: релігійної секти, етнічною чи національної меншини, специфічного ідеологічному, культурному чи політичному руху (наприклад, пацифізм або антропософія). Сімейна ізоляція широко поширена також в сім'ях емігрантів і біженців. Іноді вона розвивається у дітей, що виховуються не батьки, а бабусями і дідусями, чий стиль життя сильно відрізняється від сімей інших дітей в силу вікової специфіки. У всіх цих випадках через сильний розбіжності між сімейними орієнтаціями і установками, які панують у суспільстві, виявляється утруднено включення дитини в соціальну дійсність.
Психологічні особливості, характерні для дитини з синдромом сімейної ізоляції, - це підвищена залежність, низький рівень самостійності, інфантильність. Часта боязнь навколишнього світу, що приводить до уникнення контактів з однолітками. В результаті цього у дитини не формуються навички спілкування та ще більш поглиблюється його замкнутість у сфері сімейних відносин, що і становить головну особливість його діяльності.
Прогноз подальшого розвитку дитини з сімейної ізоляцією відносно сприятливий. Проблеми соціалізації, викликані цим синдромом, не призводять до девіантної поведінки. Вони залишаються на рівні труднощів знаходження свого місця в групі, невміння справлятися зі складними життєвими ситуаціями і т. П.
Корекційний підхід при цьому психологічному синдромі заснований, в першу чергу, на роботі з сім'єю дитини. Необхідно поступово знизити рівень опіки, підвищуючи рівень самостійності дитини і розширюючи його контакти з соціальною дійсністю.
Частою передумовою сімейної ізоляції стають підвищена сензитивність (чутливість), астенія в результаті перенесених захворювань або конституціональної ослаблене ™ нервової системи, дитячий аутизм. Однак цей синдром може розвинутися і без будь-якої органічної основи, внаслідок неправильного виховання. Найбільш виражені форми сімейної ізоляції спостерігаються в тих випадках, коли родина являє собою замкнуту одиницю, ізольовану від навколишнього суспільства. Основою цього може стати її приналежність до якого-небудь меншості: релігійної секти, етнічною чи національної меншини, специфічного ідеологічному, культурному чи політичному руху (наприклад, пацифізм або антропософія). Сімейна ізоляція широко поширена також в сім'ях емігрантів і біженців. Іноді вона розвивається у дітей, що виховуються не батьки, а бабусями і дідусями, чий стиль життя сильно відрізняється від сімей інших дітей в силу вікової специфіки. У всіх цих випадках через сильний розбіжності між сімейними орієнтаціями і установками, які панують у суспільстві, виявляється утруднено включення дитини в соціальну дійсність.
Психологічні особливості, характерні для дитини з синдромом сімейної ізоляції, - це підвищена залежність, низький рівень самостійності, інфантильність. Часта боязнь навколишнього світу, що приводить до уникнення контактів з однолітками. В результаті цього у дитини не формуються навички спілкування та ще більш поглиблюється його замкнутість у сфері сімейних відносин, що і становить головну особливість його діяльності.
Реакція соціального оточення на інфантильність і несамостійність дитини представлена, в першу чергу, гіперопікою з боку батьків, яка підтримує і закріплює його психологічні особливості.
Слід цілеспрямовано вчити дитину спілкуванню в невеликій дитячій групі. Спочатку його треба навчити спілкуватися і співпрацювати з одним-двома партнерами. Загальний принцип участі дорослого в дитячому спілкуванні: як можна більш непомітна допомога, підказка в разі конфлікту або випадання із загальної справи. Якщо діти не можуть самі придумати, чим їм зайнятися, то дорослий повинен підказати їм якусь цікаву гру. Як тільки вони почали грати, він відходить в сторону, надаючи подальшу ініціативу їм самим. Як тільки знову виникає складне становище, дорослий знову втручається, прмогая його усунути, і знову відсувається на задній план.
Дітям найпростіше спілкуватися зі старшим дитиною: він охоче бере на себе роль ведучого, і від решти потрібно лише виконання його вказівок. Молодші майже ніколи з цим не сперечаються, визнаючи безумовний авторитет віку. Тому дитині, у якого є труднощі в спілкуванні, корисно для початку забезпечити можливість контактів зі старшими дітьми. Наступний етап у розвитку навичок спілкування - це контакти з молодшими. Тепер уже він сам виступає в ролі старшого, і авторитет віку забезпечує успіх його поки що не дуже вмілим спробам організувати якесь спільне заняття. Найважче - це спілкування з однолітками. Тут вже доводиться самому знаходити «золоту середину» між командуванням і підпорядкуванням, весь час співвідносити свої наміри з бажаннями інших дітей.
Комментариев нет:
Отправить комментарий